Важливо, що місцеве самоврядування в Україні виживає і функціонує навіть в умовах воєнного часу, зокрема суттєвого падіння валового національного продукту. У доповіді Національного інституту стратегічних досліджень, який певною мірою відповідає за формування розуміння сучасної публічної політики, підкреслено, що система місцевого самоврядування показала свою дієздатність і навіть потенціал до розвитку. Але коли ми від  найважливішої узагальнюючої констатації того, що публічне управління в Україні зберіглося і більше того, воно в цілому функціональне, переходимо до аналізу його конкретних проблем, то тут ми повинні відзначити наявність цілої низки складних питань.

Перш за все, варто пам’ятати і не нехтувати багатим історичним досвідом людства: умови війни, повномасштабної агресії, схиляють будь-яку країну, навіть демократичну, до встановлення авторитарних форм правління. В екстремальному варіанті можна говорити про військову диктатуру. І, відповідно, ця тенденція закладена в нав’язаному нам характері розвитку політичних процесів в Україні. Вона може призвести до небезпечних наслідків на рівні суспільства і держави, що помітно навіть на психологічному рівні. Звертаючи увагу на тенденції у соціальних мережами, спостерігаючи за іншими проявами соціальної, комунікативної активності наших громадян бачу, що у нашому суспільстві запит на вождя, на вождізм знову вертається у політичний дискурс. Тобто весь час ми шукаємо собі нових кумирів – чи президента, чи верховного головнокомандувача – і створюємо спершу їх, а потім проблеми з ними. Не думаю, що це є той тренд, який нас повинен тішити і який ми повинні сприймати як позитивне явище. Навпаки, це та тенденція, яка становить виклик фундаментальним засадам нашої державності, перспективам її демократичного майбутнього.

Наступна проблема – наші взаємини з нашими друзями і найближчими партнерами. В умовах війни, що триває, – це вкрай важлива, чутлива й навіть визначальна проблема. В ці дні, що й наша Міжнародна наукова конференція «Муніципальні читання імені Антона Кохановського», відбувався дуже цікавий щорічний українсько-польський форум, ініційований ректором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника проф. Ігорем Цепендою. Діалог між українцями та поляками проходить на родинному рівні. А в родині, зазвичай, кожна проблема набуває гострого емоційного забарвлення. Особливо, коли один від одного чекають найбільшої підтримки і беззастережної взаємодопомоги. Але в житті так не буває, навіть у найкращих родин. Тому таке родинне непорозуміння, як це відбулося останніми місяцями поміж Україною та Польщею, це – сезонне електоральне загострення все ж таки мине, але воно не може минутися без свідомих зустрічних зусиль. Та щоб із нашого боку зусилля були не марними, вони мають спиратися не тільки на добру волю, але й глибоке розуміння інтересів і потреб наших партнерів і  союзників. А таке розуміння здатні забезпечити насамперед наукові дослідження та аналітична робота.   

Варто з вдячністю визнати, що наші партнери загалом нас підтримують і в рамках ЄС, і в рамках НАТО, і в рамках «Рамштайну». Утім, вони дуже чітко артикулюють одну ключову ідею: підтримка України є не безумовною, а обумовленою тим, що  наші громадяни, українська нація, українська держава бореться за те, щоб зайняти гідне місце як суверенна держава в родині демократичних країн. І коли ми говоримо про демократію як умову нашого суверенітету, зміст розвитку, то очевидно тут ми добре розуміємо, що підвалинами, фундаментом демократії є, насамперед, місцева демократія. Це вкрай важливо знати, визнавати і діяти відповідно. В умовах російсько-українсько-російської війни, правого режиму воєнного стану, а відповідно, й обмеження конституційних свобод вона, ясна річ, не може функціонувати повноцінно. Але що відбувається у нас окрім цих негативних процесів? Насправді, ми не завершили реформи децентралізації, маю на увазі, що до початку російського повномасштабного вторгнення ми лише реформували адміністративно-територіальний устрій, створили нові районні ради, але на сьогодні ці районні ради перебувають у стані, по суті, бюджетних утриманок, а в сенсі повноважень  ледь не декоративного додатку до районних військових адміністрацій. Їх компетенції незрозумілі, повноваження належно не визначені, самостійного бюджету немає, суб’єктності в управлінській діяльності теж, фактично, немає. Можна лише говорити про певні атрибути самоврядності і символічні функції.

Наступне, на що треба звернути увагу. На початку повномасштабного вторгнення через низку чинників виникло й швидко поширювалось зі столиці уявлення про необхідність максимальної концентрації влади в одних руках. Зараз ситуація, схоже, стабілізувалася, але якщо подивитися на перелік повноважень, реальну роль та функції обласних і районних рад в сукупності, то вони нині, за невеликими винятками, є другорядними й переважно символічними. Постає питання: а де ж стримування і противаги різних гілок влади,  громадський контроль, громадська й політична участь? Як бути з цими основоположними цінностями та механізмами демократії, зокрема місцевої? І це не риторичні питання. Вони потребують відповідей, підтверджених конструктивними діями та діяльністю.

Необхідно також  торкнутися наступного питання в сучасній діяльності системи місцевого самоврядування. В ній виникла низка фундаментальних проблем функціональності інститутів місцевого самоврядування і публічного управління. Візьмемо, наприклад, стан депутатського корпусу. Частина депутатів пішла воювати, частина активно займається волонтерською роботою, намагаючись поєднати із цим свої представницькі функції, забезпечити зв'язок із виборцями, виконання функцій в сесійних залах, комітетах тощо. Частина депутатів опинилися за межами нашої держави, не кажучи вже про тих, які не зі своєї волі перебувають на тимчасово окупованих територіях. Є й такі, що потрапили у специфічну ситуацію, тому що низка політичних партій, які були суб’єктами останніх місцевих виборів, потрапили під заборону. Постає питання, який статус таких депутатів взагалі. Наскільки повноцінно можуть функціонувати окремі місцеві ради за всіх цих обставин? 

Наступне питання – про інструментарій місцевої демократії. Ми дуже на нього сподівалися і навіть хвалилися ним, особливо з 2014 року, особливо ті, хто брав участь у його розробці. Маю на увазі громадські консультації і громадські, зокрема бюджетні, слухання, електроні петиції, бюджети участі, інші засоби прямої демократії. Розумію, що у нас надзвичайно деформований і звужений нині інформаційний простір, але важко помітити, щоб цей інструментарій сьогодні системно, а тим більше плідно працював. Тоді постає питання, хто є ключовою фігурою місцевого самоврядування. Хіба це голова, виконавчий комітет (президія) чи навіть депутатський корпус? Ключова фігура, ключовий суб’єкт – це територіальна громада. Де ж тепер її суб’єктність? Як і в чому знаходить себе її волевиявлення? В чому її участь в процесах публічного управління, де прояви її присутності в них? Вона перетворилася на споживача або певних заходів і рекламних шоу, або й монологів представників влади, зокрема і місцевого самоврядування. На превеликий жаль, це – переважно і головним чином монологи. З боку виконавчої влади, вони ведуться по всій так званій вертикалі влади, до якої місцеве самоврядування не повинне мати безпосереднього стосунку, окрім системи відносин у рамках делегованих повноважень.

Натомість маємо сукупність різнорівневих та різного гатунку монологів, але втрачаємо постійний, безперервний, рівноправний і партнерський діалог громади і влади, громадян й інститутів публічного управління. І це, як на мене, народжує можливо ще не всім ще помітний дефіцит демократичної підтримки, демократичної легітимності і ефективної комунікації. Наведу простий приклад, що турбує суспільство. Через ситуацію, яка склалася сьогодні (війна, внутрішньо переміщені особи, ПДФО тощо), деякі місцеві ради опинилися у величезному профіциті. Як цим профіцитом розпоряджатися? На мій погляд, це питання адресоване, насамперед, самим територіальним громадам. Роль місцевих рад – виступити ініціатором обговорення цього питання, щоб бюджетна політика максимально враховувала запити й інтереси суспільства. Очевидно, що наш головний інтерес – це наша обороноздатність і безпека. Разом з тим, міцність і добробут тилу є тим, за що також воюють наші захисники. Тому обговорення таких питань має бути відповідальним і дуже уважним.  В сучасних умовах ми маємо усвідомлювати сумарний потенціал України й потенціал росії, який, зокрема, втричі більший за наш демографічно. Як тільки Путін прийшов до влади, він заявив, що почне відродження військово-промислового комплексу – і це не були порожні слова. Ми можемо жартувати і збиткуватися над різними проявами патологій путінізму і прогресуючим кремлівським маразмом,  але разом із цим кожного дня російська зброя убиває наших співвітчизників – як військових, так і цивільних. І значить, всі наші зусилля мають бути, насамперед, спрямовані на те, щоб вистояти і перемогти.

В цих умовах наша влада – загалом публічна і органи місцевого самоврядування зокрема – схоже, не повною мірою усвідомлює необхідність постійного діалогу з громадянами і громадами. А до цього ж і діалогу та постійної взаємодії з експертним і науковим середовищем, що викликає особливе занепокоєння. Негативний консенсус, який склався між чималою частиною нашого суспільства і влади полягає у їх недооцінці,  а часом і відвертій зневазі до інтелекту та його носіїв, яка прогресує ще від радянських  часів антиінтелектуальності. Якщо ми хочемо вистояти, ми повинні враховувати не тільки свій економічні і фінансові ресурси та можливості,  кількість та якість танків і ракет. Нам необхідно володіти високим  рівнем власної інтелектуальної, освітньої спроможності, яка проявляється і в здатності політиків та управлінських кадрів аналізувати ситуацію, прогнозувати наслідки і приймати максимально ефективні політичні та управлінські рішення. Саме на це складно побачити належний запит як з боку багатьох представників нашого суспільства (що можна зрозуміти, бо суспільство дезорієнтоване, великою мірою виснажене і частково деморалізоване), так і з боку влади. Якщо в першому випадку це можна пробачити, то в другому це неприпустимо. Ось тому вважаю, що й витрати, які стосуються досліджень громадської думки, експертизи управлінських рішень, розробки і формування нашої нової стратегії стійкості та розвитку, зокрема і стратегії адаптації системи місцевого самоврядування до умов тривалої війни (а вона все більше набуває характеру затяжної і хронічної) є необхідністю, а не примхою, забаганкою чи то «надмірною розкішшю».

На жаль, перше десятиріччя початку російсько-української війни наступного року ми радше будемо зустрічати в умовах повномасштабного військового протиборства. Коли відбувалися події Революції Гідності, мені доводилося публічно застерігати від спрощеного розуміння процесів, що в нас відбувалися. Скажу по пам’яті: «Сьогодні ми оплакуємо смерть сотні наших співвітчизників. Дуже скоро прийде час, коли ми змушені будемо відстоювати своє майбутнє, оплакуючи смерті тисяч і десятків тисяч наших співвітчизників». Попри складнощі передбачень майбутнього, не бути помилкою визнати: ця війна вимагає від нас повної концентрації сил, і ця концентрація сил не може бути лише демографічним ресурсом, механізмами рекрутації військових, мобілізацією ресурсів системи публічного управління на всіх рівнях. Ця рекрутація має бути мобілізацією моральних і інтелектуальних ресурсів суспільства, для того щоб наша внутрішня і зовнішня політика, наша протидія ворогу базувалася на перевазі перед ним. Ворог засліплений своїми ретроімперськими міфами, своїми мареннями «асобеннава путі рассіі в мірє, єйо прізванія». Але ми не повинні бути засліпленими.

Наше минуле «нагородило» нас своїми  негативними комплексами та рефлексами виживання. Україну сторіччями вибудовували як периферію імперій, як периферію Європи, Євразії. І індивідуальна адаптивна мудрість нашого селянина, мудрість наших предків після всіх цих політичних експериментів, геноцидів, голодоморів полягала в тому, що вчила дітей: «сиди тихо», «покірне телятко двох маток ссе», «твоя хата скраю – є шанс вижити». Сьогодні з цією власною «автентичністю» ми не виживимо у сучасному конфліктному та динамічному світі, не побудуємо нову, модерну, самодостатню українську націю. А підвалинами її розбудови є ніщо інше як система місцевого самоврядування, його ефективна діяльність, недоторканність принципів демократичного управління в Україні і активне залучення громадян на всіх етапах створення порядку денного, його обговорення, прийняття управлінських рішень та їх реалізації. Без цього у нас не буде гідної майбутності, а з цими умовами майбутність буде завжди.      

Матеріал вперше опубліковано в Буковинському віснику державної служби та місцевого самоврядування.