Звичайно, якщо мова йде про питання членства, то так – це непростий шлях. Наскільки довгий – про це можна дискутувати, але він дійсно нешвидкий. Але що стосується визнання України кандидатом на вступ до ЄС, то цей шлях не повинен бути ані надто довгий, ані надто складним. Адже відмова Україні в цьому питанні буде великою мірою самогубством для Європи, особливо з точки зору того, в якому становищі зараз перебуває українська держава, український народ. Ми воюємо з ворогом, що переважає нас силами, ми воюємо не тільки за суверенітет нашої держави, її територіальну цілісність, свою майбутність, майбутнє наших дітей і прийдешніх поколінь – ми воюємо за те, щоб Україна такою державою, політичним і культурним простором, який вільний від сваволі, насильства, поширення влади диктаторів. І прийняття України зараз, на цьому етапі, кандидатом у члени ЄС є безальтернативним політичним рішенням.
Чи ми готові стати відразу повноцінним членом ЄС? Ясна річ, що у сьогоднішньому вигляді ні. Тому що триває війна, яка підриває основи не тільки нашої державності, але і соціальної та політичної стабільності, економічного розвитку нашої країни. І, відповідно, на сьогодні всі наші ресурси зосереджені на тому, щоб вистояти, вижити, дати відсіч ворогу і повернутися до мирного життя. І в цих умовах до критеріїв, які зазвичай (і це абсолютно виправдано!) висуваються перед країнами-кандидатами, Україна ще «не дотягує». Мова йде про так звані Копенгагенські критерії, через виконання яких проходили всі наші держави-сусідки, які стали членами ЄС, зокрема Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Румунія, Болгарія.
Ці критерії достатньо чітко визначені, кожен з них може бути деталізований за параметрами, критеріями оцінки, індикаторами розвитку тощо. Якщо спростити, то ці критерії можна звести до низки таких вимог. Насамперед країна-кандидат повинна відповідати вимогам і володіти спроможністю витримувати конкурентний тиск на єдиному внутрішньому ринку ЄС, тобто іншими словами – всі суб’єкти нашої економічно-господарської діяльності повинні бути готові працювати за умовами єдиного внутрішнього ринку ЄС. І це для нас великий виклик, тому що зараз у плані економічної інтеграції з ЄС ми перебуваємо лише на найпершому, найнижчому ступені. З 2014-2017 років після підписання і ратифікації Угоди про асоціацію ми реалізуємо поетапний план створення всеохоплюючої і поглибленої зони вільної торгівлі з ЄС, який давно проходили країни ЄС. З ретроспективного погляду, якщо ми говоримо про Європейські спільноти, то етап запровадження принципів вільної торгівлі після «Римських угод» 1957-1958 років тривав близько трьох років, етап переходу до Митного союзу тривав десять років, а етап переходу до Спільного ринку, а потім, відповідно, і внутрішнього ринку, тривав понад тридцять років.
Тому, коли ми ведемо мову про ці етапи, ми повинні розуміти, що це насправді не чиясь там прискіпливість або зневага – це дійсно складний процес. І складність тут не стільки для ЄС, скільки для нас. Ми повинні бути готові працювати за цими правилами, діяти відповідно до них. Ми чудово знаємо, що наша економіка за низкою показників, на превеликий жаль, до війни займала почесне останнє місце серед країн Європи. Тому будемо відверті, що за першим критерієм нам ще належить зробити чимало.
Другий критерій, якщо спростити – це наша соціальна політика. В Європі діє Соціальна хартія та низка інших документів, які визначають певні стандарти соціальної політики, рівень соціального захисту, який держава-член ЄС повинна надавати своїм громадянам. Ясна річ, якщо ми порівняємо себе навіть із найбіднішою державою ЄС - Болгарією, то побачимо, що на разі «не дотягуємо» до цих стандартів. Тож, і тут нам теж дуже багато над чим треба працювати, а в умовах війни і навіть післявоєнного відновлення очевидно, що це серйозний виклик для нас. Водночас, якщо ми стаємо кандидатом на вступ до ЄС, то в цьому питанні ми дуже розраховуємо на допомогу з боку Європейського союзу.
Наступний критерій – розвиток політичної демократії та стійкість наших державних інституцій. Очевидно, що серед країн пострадянського простору Україна впевнено займає позиції лідера, особливо якщо порівняти нас із такими жорсткими авторитарними режимами як Російська Федерація, Республіка Білорусь, Туркменістан тощо. Але якщо говорити про європейський простір, то все одно Україна має дещо суперечливі позиції, тому що наш політичний режим належить, все ж таки, до так званих гібридних режимів, в яких поєднуються риси як авторитаризму, так і демократичного режиму, а не до стабільних, консолідованих режимів ліберальної демократії. Тому тут теж є над чим працювати.
На жаль, нікуди не дівся і фактор корупції, і навіть війна оголила прикрі факти, які б я назвав проявами внутрішнього мародерства. Для прикладу, нещодавно розгорнувся скандал і в нашій області, однак ми не знаємо поки остаточних висновків правоохоронних органів. До війни Україна була однією з найбільш корумпованих держав Європи, тому очевидно, що з цим є величезна проблема.
І, нарешті, останній дуже важливий для нас критерій – це критерій союзницький, який складається, насамперед, із доведеної спроможності держави-кандидата виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання. Звичайно, не можна порівнювати нас із Росією або іншими державами, які відверто зневажають і брутально порушують норми міжнародного права. Україна, на щастя, такою державою не була і не є, але з виконанням взятих на себе зобов’язань, у нас у різні роки, скажімо, було по-різному. Важливою частиною, водночас виконання цього критерію, є те, що країна-кандидат повинна уже на цьому етапі адаптувати своє законодавство до норм європейського права. І хоча ми цю роботу проводили і проводимо, але ми пам’ятаємо, наприклад, скандали з антикорупційними органами. Тобто, нерідко ми робили крок вперед, а потім знову вертались до «ленінського вальсу», роблячи два назад. Знову ж таки, наш корпус права далеко не повною мірою відповідає нормам і стандартам європейського права. Відповідно, це наша домашня робота, яку ми повинні виконати самі. Але передусім ми повинні вистояти як держава, як суспільство у цій російсько- українській війні, яка є викликом і загрозою для кожного з нас, для нашого суспільства і держави в цілому.
Щодо ставлення до нас країн ЄС, то ми маємо групу держав, які однозначно нас підтримують щодо майбутнього членства, і серед них треба назвати передусім балтійські країни – Естонію, Латвію, Литву. Величезна підтримка відчувається з боку Польщі, наголосив би на підтримці Румунії, суттєво посилилася підтримка з боку Чехії, певною мірою Словаччини, тобто ми маємо її від колишніх держав пострадянського, постсоціалістичного табору. Але, натомість, дві ключові держави Європейського Союзу, умовний німецько-французький тандем – держави-засновниці Європейського співтовариства, наймогутніші, найпотужніші держави Європейського Союзу, весь час демонструють так звану обережність. Ясна річ, що ця «обережність» дуже специфічна на тлі того, що якраз у цих державах діяли і до цих пір діють потужні проросійські лобістські групи. Найбільш скандальний і найбільш брутальний приклад – це діяльність ексканцлера ФРН Герхарда Шрьодера, але недалеко від цього стоїть і проросійська діяльність та обслуговування інтересів Кремля кандидатки номер два на посаду президента Франції Марі Ле Пен.
В таких умовах, звичайно, ми повинні ще працювати з нашими європейськими друзями над подоланням оцього опору з боку так званих колишніх і нинішніх «друзів Путіна». Більшість з них уже публічно від нього відреклися, але публічне зречення не означає припинення негласних неформальних зв’язків і збереження симпатій. Такі ось суперечності серед окремих країн щодо перспективи членства України в ЄС.
Для нашої дипломатії і для наших друзів з ЄС лишається ще дуже багато вимогливої та складної роботи для того, щоб цей супротив подолати, для того, щоб ми мали з боку ЄС однозначно консолідовану підтримку європейським прагненням і перспективам України. І я думаю, що це нам до снаги, бо ми спираємося на власні здобутки, досягнення, власну волю. Ми, все-таки, маємо підтримку більшості країн-членів ЄС, але ця підтримка має бути повністю одностайною. І це те перспективне завдання, яке нам треба вирішувати у зовнішньому вимірі нашої євроінтеграційної політики.
Матеріал вперше опублікований на сторінці Буковинського вісника державної служби та місцевого самоврядування за посиланням: http://buk-visnyk.cv.ua/naukova-dumka/2128/
